Привіт. Ранок. Тепер ранок, і це тобі ранковий лист.
А вчора від тебе був вечірній. Бо я проспала день і жила вночі, та й взагалі , яке має значення пора доби. Знаеш, сніг випав лише у Карпатах, мій друг тамнавіть потрапив у бурю, добре, що не порвало телефоних дротів. Так би я про ту бурю й не дізналася. Якось невідповідно тепер у Києві сонце. Я не виходжу з дому, не розчиняю вікон і ні з ким не спілкуюся. Хіба з тобою, бо ти...гаразд, щось не можу придумати нічого пристойного. Зате тепер з”ясувалося місце мого проживання. Чомусь маю здогад, що й ти в цьому місті теж. Або у Львові...або в Одесі, або в Дніпропетровську, бо я не знаю, де в нас ще їздять трамваї. І ще ти ходиш на пари. Я також. І ще в тебе не філологічна спеціальність, і швидше навіть, і швидше навіть не гуманітарна. А в мене-навпаки. Не знаю, може я помиляюся. Ще я не знаю, як тебе звати, але чомусь чомусь в голову стукнуло “Софія”. Або Маргарита. Не знаеш, чому? Я позавчора накупляла бісову купу українських книжок, я читаю їх, не змінючи пози в незручному кріслі. Я тиняюсь одна по темному величезному помешканні, бо інакше його не назвеш. У мене врешті хороший монітор (з ремонту щойно), і я можу писати вдома. Вчора списала багато паперу _поки монітора не було), і тепер мені впадло то всьо перенабирати. Я пишу роман. Він теж мене дістав. Він мрачний, як сучасна Білорусія. Я краще тобі листа писатиму. Бо-так , я думаю про тебе,- і нічого з цього приводу не хочу пояснювати. Вибач, я, може, здаюся злою, але в тебе й так гран-прі- ти не знаеш, як я зараз ненавиджу ВСІХ ІНШИХ. Я не розтуляю рота, я не дивлюсь довкола. В мене е велика шапка, яка в цьому допомагає. Люди дурні, бо вони ображаються. Вони майже всі нервові. Я не хочу хворіти і тому сиджу вдома, в обіймах профілактики. Я не можу бачити тих, кого хочу. Вони або загубились у часопросторі, або й самі ще не впевнені в своєму існуванні. Як от ти, наприклад. Ти любиш Сартра? Ще рік тому він був моїм улюбленим. Тепер, можливо, теж, але мені байдуже. Купила собі Павича. “Хозарський словник” в українському перекладі. Знаєш, скільки мені років? Думаю, тобі десь 19-21. Мені також. Чи я не права? Добре, я йду гріти сніданок. Яйця зі шпарагівкою. Зачекай трошки.
Ну от, я прийшла. Бляха, хворію, та й ще пика рельєфною стала. То я, певно кураги шарової переїла. Біда, і геть фотографів... Ненавиджу хворіти з плямами в голові. Нічого не робиться – лише можу читати. Та писати інколи. Твоє зображення? Хто його намалює? Я люблю імпресіонізм... Дивись, як хочешь. Аби лиш це не перетворювалось на якесь типу спілкування в чаті. Хоча я не думаю. І, в принципі, не здивуюсь, отримавши своє власне фото. Цікаво, чи розумієш ти мене. Але я до цього готова. Якщо вже пишу такі довжелезні листи... так, мабуть, я хочу тебе побачити. І знову не пояснюю нічого. Приїзди на своєму трамваї. Аби лиш, крім тебе, в ньому нікого не було...
В мене пристрасть до зимових порожніх трамваїв. Герой у них завжди сидить позаду і не сплачує за проїзд. Що ти знаеш про це?
Ірена Карпа